Між двома світами

Між двома світами
Третій Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси став першим за свою коротку історію, на якому високі нагороди отримали українські музиканти.
Про цю подію, спрямовану на те, щоб висвітлити музичний родовід України, розказує Том Стюарт.
Лінію, яка культурно, географічно та політично відокремлює Україну від її більшого сусіда, не завжди легко відстежити, тож може стати несподіванкою (як це сталося для мене) що багато титанів "російської" школи гри на скрипці, серед яких Натан Мільштейн, Давид Ойстрах та Леонід Коган, народились на території сучасної України. Олег Криса, теж український скрипаль, вирішив подивитися на культурні досягнення своєї країни з огляду на визнання, якого вони заслуговують. Учень Ойстраха, Олег Криса з 1989 р. викладає в Істменській школі музики в Рочестері, штат Нью-Йорк. Він погодився надати своє ім’я Міжнародному конкурсу скрипалів, який проходить раз на три роки, починаючи з 2013 року. Він також очолює журі конкурсу. У жовтні я приїхав до Львова, міста, що знаходиться недалеко від кордону України з Польщею, щоб зустрітися з ним та почути гру шести фіналістів на конкурсі 2019 року.
"Усі відомі радянські митці пройшли через це місце, прямуючи на Захід", - каже він про місто, в якому провів роки, що сформували його особистість. «Були й такі, що рухалися у зворотному напрямку, - Артур Рубінштейн, а ще раніше Шопен і Сарасате. Львів завжди був на перехресті двох різних світів ". Вкриті бруківкою вулиці елегантного міста, цей світ лежить далеко від Донбасу, найсхіднішого регіону України, де з 2014 року в збройному конфлікті між росіянами та українцями загинуло 13 000 людей. «Люди вмирають щодня, - каже Криса, - але це не означає, що ми повинні перестати створювати музику - треба продовжувати грати. Я хотів надати можливість молодим українським скрипалям продемонструвати свої таланти у рідній країні, а усім іншим - почути, на що вони здатні."
Змагаючись за шанс виграти першу премію в розмірі 20 000 євро, шість молодих скрипалів у супроводі симфонічного оркестру Львівської національної філармонії грали на вибір один із семи концертів, обраних із творів Бетховена, Брамса, Прокоф'єва та інших класичних композиторів, та один обов'язковий твір - концерт для скрипки № 5 «Питання без відповіді» українського композитора Євгена Станковича. Написаний у 2017 році до святкування 75-річчя Олега Криси, концерт Станковича створено в одній рапсодичній частині з різкими змінами швидкості ближче до завершення. Його довгі, непередбачувані мелодії чергуються з майстерно прописаними оркестровими інтерлюдіями аж доки тепле звучання вібрафона не приводить соліста до танго, подібного до тих, що, як уявлялося Станковичу (1942 р.н.), можна було почути в одній з галасливих кав’ярень Львова перед окупацією міста за часів Другої світової війни.
Складність у цьому творі становлять не самі ноти, а те, як поєднати їх в музику, сповнену руху та змісту — риси, які не завжди є очевидними в партитурі Станковича.
Усі шість солістів продемонстрували технічно досконале виконання, але не кожному вдалося вловити історію, яка стояла за музикою, і пройти за нею до кінця. Наприклад, Юкіко Уно (1995 р.н.) з Японії грала з гарним тембром і кришталево чіткою артикуляцією, але здавалося, почувалася розгубленою серед ексцентричних форм та незвичного ритму твору. У танго, де партитура нарешті протягує солісту руку допомоги, Уно не вдалося творчо скористатися нагодою і привнести у виконання додаткові манірно-претензійні відтінки, які б відсилали до атмосфери кав’ярень. Її врівноваженість та витримка привели до кращого результату в концерті Сібеліуса, можливо просто тому, що він має драматичнішу сольну частину. Попри те, що при виконанні другого твору вона знаходилася на більш звичній для себе території, Уно не вдалося запалити своєю грою кришталеві грані фінальної частини, в якій скрипалька показала прохолоду та точність виконання.
Зовсім іншим було виконання Євгенія Чеповецкіса (1995 р.н.) з Латвії, з перших тактів невловимого твору Станковича наповнене силою і напором, які швидко змінилися на грайливу наївність у танго і переростали в манірність та піжонство відповідно до того, як виконавець наближався до фіналу. Далі був концерт Шостаковича для скрипки №1, який Чеповецкіс зіграв з брутальністю, на яку не наважилися інші фіналісти. Певним чином, для ефектної інтерпретації цього твору необхідна така ж тверда рука, як і для концерту Станковича, і цей соліст бездоганно впорався з обома. То норовлива, то плавна гра Чеповецкіса не завжди зручно вкладалася в текстуру, натомість створювала деякий контраст з нею.
Невибаглива манера триматися на сцені першого з двох українських фіналістів, Дмитра Удовиченка (1999 р.н.) різко контрастувала з його глибоко пристрасною грою. Після Станковича, де він виділив та підкреслив всі круті повороти, він перейшов до концерту Сібеліуса, який принаймні, як на мене, прозвучав як серйозна заявка на перемогу. Протягом усього виконання його чиста та пружна техніка гри надавала характерної еластичності звучанню, в повільній частині серце майже зупинилося, а від невтримної енергії фіналу просто перехопило подих.
Наступний учасник-українець Костянтин Лукинюк (1999 р.н.) почав з виконання концерту Брамса, настільки нестримного, що незабаром після вступу він впустив смичок, але швидко підняв його та продовжив гру. Були зворушливі моменти, хоча його інтонація не завжди була точною, в результаті чого, особливо в тихіших уривках, відчувалася деяка недоговореність і лінія соло час від часу виходила з фокуса. Однак така абстрагована манера виконання добре спрацювала в «Питанні без відповіді» Станковича, яке вийшло елегантним і дещо іронічним. Лукинюк навчається у США в Олега Криси і був єдиним студентом члена журі, який пройшов до фіналу.
Японський скрипаль Даїчі Накамура (1990 р.н.) надав першим тактам концерту Станковича більш самоусвідомленої романтичної інтерпретації і так само, як і Чеповецкіс, вдало змінив в танго тон на глузливо-іронічний. Він також виконав Перший концерт Шостаковича, але після майже готичного звучання вступної тренодії (плачу), в скерцо та фіналі людяність музики Шостаковича загубилася в блискучій та технічно бездоганній техніці гри.
Тоді як при зовнішній незворушності Удовиченка на сцені його виконання вражало приголомшливою інтенсивністю, голландська скрипалька Хавіх Анна Елія Елдерс (1998 р.н.) залишалась напруженою як в концерті Станковича, так і в перших двох частинах концерту Чайковського. Лише в фінальній частині накопичена енергія нарешті вирвалася з-під смичка скрипальки, відтворивши звук настільки палкий, що змусив забути про декілька невеликих технічних пробілів у обов’язковій програмі.
Зрештою, саме Чеповецкіс отримав перший приз. Інтенсивність та злагодженість його гри справили враження на журі. Другий приз у розмірі 10 000 євро дістався Лукинюку, а третя премія вартістю 8 000 євро, Удовиченко. Цей порядок мене здивував, як і той факт, що Накамура зібрав найменшу кількість балів. Попри те, що всі шість виступів були високо досконалими, насправді дивовижних моментів, можливо, трохи бракувало, тож вибір переможця не міг бути простим. Тим часом Лукинюк та Удовиченко стали першими українцями за коротку історію конкурсу, які отримали нагороди - план Криси, здається, працює.

За годинниковою стрілкою зліва Євгеній Чеповецький був нагороджений першої премії за інтенсивність та злагодженість виконання; лауреат другої премії Костянтин Лукинюк був вишукано іронічним; Дмитро Удовиченко взяв третю нагороду за свою глибоку пристрасну гру.

«Люди вмирають щодня, але це не означає, що ми повинні перестати створювати музику — треба продовжувати грати,”- Олег Криса.